Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 30 Кіровоградської міської ради Кіровоградської області

 





У нас одне коріння ...(історія мікрорайону Кущівка)

  У НАС ОДНЕ КОРІННЯ…

 

Неборак Катерина

м. Кіровоград

Серед районів міста і приміських сіл, які значаться у путівнику О.Пашутіна "Исторический очерк Елисаветграда", виданому 1897 року, і на карті-схемі міста, виконаній у 1913 році міським землеміром П. Рябковим, значне місце відводиться Кущівці. Автор путівника називає її найбільшим передмістям за розміром і кількістю жителів. Уже тоді існувала стара Кущівка і нова.

Кущівка, як зимівник козака Куща, виникла в другій половині ХVI ст., вірогідно 1674 року, на місці, де Біянка зливається з Інгулом. Про козака Куща документальних даних не розшукано. Існують лише народні перекази. А ось нащадок його, Гаврило Кущівський, залишив в історії помітний слід. Він почав службу в Плотнирівському курені Низового Війська Запорозького з 1751 року. Гаврило, певне, мав добру на той час освіту, бо, як записано у характеристиці, виданій йому Кошем, "по усмотрению его годности определен был от Войска полковым писарем в Кальмиус и как тамо, так и все жительство свое провождал честно, добропорядочно, обходительно, без малейшего порока"..

Відслуживши десять років у Січовому війську, Гаврило Кущівський повернувся у батьківський край. Тепер це вже був не зимівник чи хутір, а велика козацька слобода Кущівка, яка входила до поселень Новослобідського козацького полку.

Вже згадувалося, що у Запорозькій Січі існувало 38 куренів. Знаходилися вони у самій Січі. Назви їхні походять від отаманів-засновників або міст-метрополій, звідки прийшли перші запорожці, чи то від прізвищ більшості козаків, які склали курінь. Дослідник Запорозької Січі Дмитро Яворницький склав список усіх 38 куренів. Він розмістив їх не за алфавітом, як прийнято, а за часом виникнення. Під номером другим у цьому списку значиться курінь Кущівський. Слід додати, що козак тільки один раз був записаний до куреня і значився при ньому все життя. Хоча протягом служби міг перебувати в інших куренях чи навіть полках або ж знаходитися в зимівнику.

Як у краплині роси відбивається сонце, так в історії Кущівського куреня відбито багатогранне життя Запорозької Січі. Варто лише назвати людей, які були приписані до Кущівського куреня. Це, насамперед, останній кошовий отаман Січі Петро Калнишевський. Як засвідчує документ за 1755 рік, у той час курінним отаманом був Григорій Холодний. Відомо, що запорожці піклувалися про освіту, створювали школи. З ініціативи кошового отамана Якима Гнатовича 1754 року на Січі було утворено першу школу. Проіснувала вона 15 років, до початку російсько-турецької війни 1768-1774 рр. Керував школою помічник курінного Кущівського куреня Андрій Іванович Крячок.

Майстром-ювеліром служив у коші козак Кущівського куреня Іван Филимонів. У 1740-1750-х роках козаками Кущівського куреня були брати Кишенські — Андрій, Василь, Іван. Василь кілька років обирався полковником Кальміуської паланки. Відомі прізвища козаків куреня Петра Браславця, Петра Гаркуші, Лавріна Горба, Григорія Крепака, Михайла Лозовського, Марка Мамая, Андрія Ніздри, Василя Перехреста, Давида Бородавки, Тимофея Губи, Данила Лагоденка, Федора Сьомки, Данила Щербини. Називаю тільки тих козаків, прізвища яких увійшли до перших двох томів видання "Архіву коша Нової Запорозької Січі".

Варто згадати ще одного "козака" Кущівського куреня -"найсвітлішого князя" Григорія Потьомкіна, генерал-фельдмаршала, начальника Новоросійської губернії. Він увійшов у довір'я Петра Калнишевського і той записав його у козаки Кущівського куреня під прізвиськом Грицька Нечоси. (Потьомкін носив довгу кучеряву перуку). Ця подія сталася 1772 року, а через три роки з ініціативи "козаки Нечоси" царизм знищив Запорозьку Січ. Потьомкін наказав генералу Текелію, командуючому військами, які громили Січ, будь-що віднайти і передати особисто йому, Потьомкіну, архів Січі. Князь хотів знищити листи, писані ним Калнишевському, у яких він називав отамана щирим другом, вірним товаришем. Дякуючи Калнишевському за прийом у козаки, Потьомкін писав:

"Я искренно... нижайшое благодарение подношу". І підписував: "Ваш покорный слуга". "Найсвітлішому" дуже не хотілося, щоб про його підступність і підлість довідалося суспільство, у якому його сприймали трохи не за святого.

... На початку січня року 1757 у фортеці святої Єлисавети зібралися на з'їзд уповноважені змішаної комісії для опису запорозьких земель і розмежування їх із Новою Сербією та Новослобідським козацьким полком. Прибули представники гетьмана Розумовського, Новосербського і Новослобідського полків, фортеці св.Єлисавети. Делегацію коша Запорозького представляли військовий осавул Петро Калниш, суддя Павло Козелецький та писар Андрій Товстих.

Комісія була створена за наказом цариці Єлизавети після того, як у Петербурзі в 1755-1756 роках побувала депутація Запорожжя. Цілий рік кошовий отаман Данило Гладкий з осавулом Петром Калнишем та писарем Іваном Чугуївцем просиділи в столиці, чекаючи прийому то у гетьмана, то в імператриці. Відрядили їх січовики до берегів Неви, аби вони відстояли право запорожців на свої законні володіння, які останнім часом уряд почав сильно урізати.

Переговори практично зайшли в глухий кут, бо російська сторона відверто не сприймала обґрунтовані претензії козацької делегації, які чітко викладав писар Іван Чугуївець. Про цю людину треба сказати окремо. Він був вихідцем із титулованих осіб Кримського ханства, прийняв християнську віру, прийшов служити у Запорозьку Січ 1745 року і був записаний до Васюринського куреня. Іван мав неабиякий хист дипломата і розвідника, здобув добру освіту. У 1750 році його призначили полковим писарем. Січова старшина давала високу оцінку Чугуївцю, відзначала його ерудицію, виваженість, чесність. У характеристиці, даній цариці Єлизаветі, писар був представлений таким, що виявляє "вірність Вашій Імператорській Величності та справність усіма визнану, що удостоїло його чинів військових старшин".

Але ніякі знання, майстерність, дипломатія не допомогли козацьким дипломатам: вони із Петербурга повернулися фактично ні з чим. Хіба що Калниш із новим прізвищем. Гетьман Розумовський, який колись сам був селянським парубійком Кирилом Розумом, дорікав осавулу: як то він може носити таке неоковирне прізвище — Калниш. Додай лише закінчення — і ти вже не якийсь там простачок-січовик, а благородний. А щодо кордонів Січі... Тут трапилась заминка — у московських архівах не знайдено Переяславських угод Богдана Хмельницького і царя Олексія. Значить — не відомі межі володінь Запорожжя, їх треба звіряти з картами, а землеміри чомусь не готові до роботи.

         Кордони цієї колишньої околиці міста окреслювалися чіткіше Балки: Семенівським провулком, Вознесенською (Свердлова) вулицею, Веселівським провулком та 8-ю вулицею (тепер Тульська). У дорадянські часи головними вулицями були Кримська, Херсонська, Вознесенська, Семенівська, Якимівська, Кам’яна, Середній та Богадільний провулки.

Все це вулиці так званої Старої Кущівки. Пізніше виникла Нова Кущівка із вісьмома вулицями. Керівникам міста, певне, не вистачило фантазії їх пойменувати. Тому пішли найпростішим шляхом – вулиці просто понумерували: Перша, Друга і так до Восьмої включно. Зате вдосталь тієї фантазії знайшлося у радянських назвотворців. Колишні “номерні” наповнили інтернаціональним змістом: Таврійська, Воронезька, Акмолінська, Байкальська, Саратівська, Кишинівська, Житомирська, Тульська. Недовго сушили мізки і при найменуванні пізніших: Сумська, Ізмаїльська, Звенигородська, Алтайська, Хабаровська. Словом – путівник по СРСР. І на додачу – Чернишевського, Герцена, Мечникова, Водоп’янова, Урицького, Красіна, 9-го Січня, Десантників. Фан-тас-тично!

Якщо від назви вулиць тхне сухістю, формалізмом, то назва околиці оповита легендами, народними переказами. Деякі старожили стверджують, що походить вона від прізвища козака Куща, який буцімто отримав на першій і головній вулиці поселення – Кримській – корчму. Легенда має під собою основу: Кримська була відгалуженням чумацького шляху, який вів чумацькі мажі та фури з Польщі до Криму, і торгівля на цьому велелюдному місці приносила вельми вагомий зиск.  Є прихильники переказу про те, що жителі слободи займалися вирощенням цибулі-кущівки. І цю версію відкидати не можна, бо справді ця городня культура саме такого сорту завжди переважала у селянських родинах.

Немало прихильників і в наукових поясненнях назви Кущівка. Вона скоріш за все походить від слова “куща”, що у давнину означало “шатро”, “намет”. При цьому посилаються на рядки Шевченкової “Марії”:

Ходімо в кущу, опочий,
Та повечеряємо вкупі
З веселим гостем молодим.

І таке пояснення назви не можна не врахувати. Адже шатра, намети у давні часи служили оселею для багатьох переселенців на нові місця: попервах треба ж було десь жити.

Та як би там не було, а Кущівка – одна з найперших і найбільших околиць Єлисаветграда з давніми звичаями і традиціями. Тут зароджувався такий промисел, як коноплярство, тому саме на Кущівці діяла єдина в місті й одна з найбільших у губернії канатна фабрика, що виготовляла мотузки, шпагат, волокно для виробничих та побутових потреб. З насіння конопель, між іншим, виготовляли харчову та промислову олію і переробляли його на Кущівці. Скотопригонна площа, розташована на межі між містом і Кущівкою, служила місцем розташування боєнь і салотопень для переробки м’яса худоби і відходів від неї, тому тут знаходилися вулиця Костопальна (тепер Олександрійська), Балаганний провулок (частина вулиці Родимцева).

На Кущівці був відкритий один з перших цегляних заводів, який забезпечував будівельним матеріалом новобудови міста. Широкою популярністю споживача користувалися дерев’яні колеса для гужового транспорту, матерчаті ліжка, шезлонги, що їх виробляли підприємства Кущівки.

Не відставала Кущівка і в духовно-освітньому розвитку. Що стосується дерев'яної будівлі Петропавлівського храму що розташовувався на вулиці Полтавській, коли вона була розібрана і в 1870 році перенесена на Кущівку, православні жителі якої (до них так само приєдналися ті, хто жив на Завадівці ) на прохання настоятеля Єлисаветградського Собору протоієрея Феодосія Бершацького отримали дозвіл на будівництво храму в своєму районі. Оскільки матеріали, що залишився від старого цвинтарного Петропавлівського храму не вистачало, городяни Фалалєєв, Журавський та Семенченко докупили лісу і побудували новий храм, освячений в 1877 році на честь Вознесіння Господнього (саме в це свято була проведена закладка храму). Відзначимо, що , крім головного, був влаштований ще один престол, - бічний, в ім'я Всіх Святих. Служби в цій межі здійснювали єдиновірчі священики, на Кущівці проживало багато сімей єдиновірців, а так само одновірці з числа тих, хто жив у міській богодільні, що знаходилася неподалік.

Храм був розташований між вулицями Вознесенської (1932 р. Свердлова) і Херсонській. Недалеко від нього знаходився Кам'яний яр (ось вже 40 років - місце міського звалища), який перетинав обидві вулиці з одного боку і відокремлював храм від богодельні. З іншого боку, церковну територію обмежував нині існуючий Середній провулок.

Завершуючи розповідь про Вознесенський храм (Додаток 1), відзначимо, що весь час свого існування храм вважався приписним до Собору.  Зруйнований був в 30 - і роки ХХ - го століття.

1873 року було відкрито Кущівське міське початкове училище на Таврійській вулиці. (Тепер у тому приміщенні розташована ЗОШ №1.) До цього часу діє міська християнська богадільня, заснована у Єлисаветграді у 1794 році і переведена на Кущівку в 1884 році. Благодійниками закладу були відомі у місті люди, які жертвували богадільні значні суми.

 

 

                                         

Список використаної літератури:

1.                   Бажан О. Г. Кіровоград // www.history.org.ua е-Енциклопедія історії України // Енциклопедія історії України. — Т. 2. — К.: Наукова думка, 2005., стор. 329–330

2.                   Українська радянська енциклопедія. В 12-ти томах / За ред. М.  Бажана. — 2-ге вид. — К.: Гол. редакція УРЕ, 1974-1985.

3.                   Місто і люди. Єлисаветград — Кіровоград, 1754—2004. Ілюстрована енциклопедія., Кіровоград: , «Імекс-ЛТД», 2004, 303 стор.

4.                   Безтака П. М. Кіровоград: Історично-краєзнавчий нарис. Дніпропетровськ, 1972

5.                   Мативос Ю. Н., Сандул В. А. Кировоград. Путеводитель. Днепропетровск, 1982 (рос.)

6.                   До джерел історії краю. З найдавнішніх часів до кінця XVIII ст.: Навчальний посібник. Кіровоград, 1994

Список використаних джерел:

1.                Скальковский А. Хронологическое обозрение истории Новороссийкого края, 1730–1829, ч.1. Одесса, 1836 (рос.)

2.                Пашутин А. Н. Исторический очерк г. Елисаветграда. Елисаветград, 1897 (рос.)

3.                Історичні документи та нариси на стор. Кіровоградського краєзнавчого вісника

Подобається