Твір

Війна у долі моєї родини

    Мабуть, у нашій країні немає жодної сім’ї, яку б оминули жахливі події Великої Вітчизняної війни. Війна 1941-1945 років прийшла на нашу землю несподівано. Адже фашистська Німеччина віроломно, без оголошення війни напала на нашу рідну землю.

      Шістдесят сім років відділяють нас від тих грізних, трагічних, сповнених найвищого героїзму днів. Більше півстоліття пройшло з того часу. А людська пам’ять живе і буде жити до тих пір, поки житиме людський рід. Їй, пам’яті,непідвладний час.

        Одного разу я сиділа зі своєю бабусею. Кожен думав про своє. І раптом бабуся мимоволі почала розповідати про ті грізні роки Великої Вітчизняної.

         Коли розпочалася війна, моя бабуся була ще маленькою дівчинкою. Але в пам’яті назавжди закарбувалися ті жахливі картини.

         22 червня 1941 року о 4 годині ранку на нашу землю полетіли перші фашистські бомби.

        Страшенний свист бомб, ревіння танків, відчайдушний крик матері над убитою дитиною --- все це несподівано ввірвалось у наше мирне життя. Ввірвалось страшним словом “війна“.

         Коли німці почали бомбити наші міста і села, розповідала бабуся,люди навіть не знали, що робити і куди сховатися. Тож вони кидали свої домівки, забирали дітей і тікали світ за очі. Та хто б куди не ховався, фашисти діставали усюди. Вони безжалісно вбивали старих та маленьких дітей.

         Особливо з болем і жахом згадує бабуся про так звані “колодязі смерті“. У звичайні колодязі  німці змушували стрибати дітей, а потім кидали туди вибухівку. Таких колодязів у нашому місті було дуже багато. А замість чистої води була в них кров зовсім невинних людей.

        Фашисти вривалися в будинки та відбирали у жителів міста всі харчі до останньої крихти. Нічого не залишали. Старих убивали, а хлопців і дівчат забирали у матерів і відправляли на роботу до Німеччини. Тому жінки намагалися сховати своїх дітей як тільки могли. Вижити в ті роки було дуже важко.

      Пам’ять… Вона не лише часточка нашої історії. Це наша гордість, совість і біль. Вона скрізь, вона на кожному кроці.

        Сьогодні ми йдемо вулицями нашого міста і навіть не задумуємося над тим, як виглядало наше місто тоді, коли було сповнене морем людської крові та гірких сліз.

       Стає дуже прикро , що сьогодні більшість молодих людей зовсім не цікавляться тими подіями.

         Бабуня розповідала про ті страшні часи війни, а по щоках текли сльози, сльози пам’яті. А я сиділа і думала, як добре, що я народилася значно пізніше, що не бачила і не відчула на собі цих страхіть і жахів війни.

       Спасибі Вам, ветерани Великої Вітчизняної, за те, що подарували нам мирне голубе небо, дитячий сміх.

          Тож я звертаюся до своїх ровесників. Придивіться уважно до облич ветеранів, до їхніх очей. Скільки їм довелося пройти вогненних кілометрів, знешкодити мінних полів, форсувати річок!.. Придивіться і поклоніться тим, хто відстояв свободу і незалежність нашої Вітчизни.

    Нині на варті нашої Батьківщини, миру і спокою пильно стоять сини і правнуки учасників Великої Вітчизняної війни, які впевнено перейняли естафету героїзму і подвигів.

       Незабаром я закінчу школу, розпочну самостійне життя. Я докладу всіх зусиль, щоб бути потрібною своїй Україні.

                                                                                       Нікітіна Ольга, учениця 9 класу.

Коли німці ввійшли в моє рідне село Федорівку Кіровоградської області, мені було 19 років. Який жах нам прийшлося пережити за часи війни, не дай Боже! Скрізь чути плач, крики, горіли хати... Німці вели себе як справжні „господарі" нашої землі. Всіх людей німці ганяли на роботу, працювати в полі, на різних роботах. Працювали з раннього ранку і до пізнього вечора. Але найстрашніше чекало нас, молодих, попереду. Одного разу, прийшовши з роботи, мама передала мені папірець, у якому зазначалося, що я обов'язково повинна була вранці прийти до сільради. В разі неявки - буде розстріл.

Так у 1942 році мене разом з іншими хлопцями й дівчатами відправили до Німеччини. Коли гнали нас, як худобу, до вагонів, дуже били. Ми дуже голодували, давали тільки по шматочку хліба і води. Везли нас у товарняку, двері позакручували дротом, щоб ніхто не втік.

Я працювала на заводі. Працювали без вихідних по дванадцять годин на добу, а в неділю по шістнадцять годин працювали. У - будь-яку непогоду працювали, ніхто з німців не дивився чи хворий ти, чи ні. Будили у пів на п'яту, потім усіх шикували і забирали на роботу. Не можна було ні на якусь хвилинку, секунду присісти чи стати і відпочити. На роботу водили під дулом автомата. Коли ми плакали, німці тільки озиралися та сміялися з нас.

Коли було пощастить, то німці наказували варити їсти. Тоді можна було хоч якийсь шматочок хліба з'їсти. Ми, щоб ніхто не бачив, трішечки відріжемо хліба і з'їмо. Годували нас якоюсь баландою. За найменшу провину били гумовою палицею , а всіх позбавляли їжі. Таке знущання підстерігало нас на кожному кроці.

Коли наші радянські війська вступили на територію Німеччини, німці, відчуваючи свій кінець, лютували як дикі звірі. Багато тих, хто працював, убили. А особливо вбили багатьох хлопців. Ми боялися, що тих, хто залишився живим, щоб не спалили в бараках. Але доля до нас усміхнулася: ми були звільнені! Взимку я повернулася додому. Молодість моя позначена слізьми, горем, злиднями та голодом...

До села Березівка Кіровоградської області ввійшли німці. Вони почали відбирати дівчат і хлопців, щоб відправити їх до Німеччини працювати на цих нелюдів.

Першого разу Кутеці Марії вдалося обдурити німців, поробивши на ногах рани. Коли німці подивилися на її ноги, то не чіпали, думаючи, що у дівчини якась заразна хвороба. Адже потрібні були лише здорові хлопці й дівчата.

Вдруге допоміг уникнути біди хлопець, який чергував у таборі, де знаходилися хлопці й дівчата, чекаючи відправки до Німеччини. Він допоміг Марії і її подрузі втекти і деякий час вони переховувалися у нього вдома. Через кілька днів дівчата пішли додому.

Але втретє Марії не вдалося врятуватися. її разом з подругами відправили до Німеччини. Везли їх у Німеччину у товарних вагонах для худоби. Годували так, аби не померли. На одній із станцій поприходили хазяї і стали відбирати хлопців і дівчат до себе на роботу. Перевіряли, як худобу, чи здорові: розкривали роти, дивилися на зуби. Моїй бабусі просто пощастило. Хазяйка сільської ферми, на якій вона працювала, не била її, але працювати доводилося важко і до пізнього вечора. Так тривало аж до 4 травня 1945 року.

У травні 1945 року бабусю й інших остарбайтерів було звільнено американськими військами.

Дорога додому була дуже довгою. Марія прибула додому аж у грудні 1945 року. її мама, моя прабабуся Явдоха, не діждалася своєї доньки. Здоров'я бабусі було підірване. Не дожила й бабуся до своєї пенсії. У лютому 2012 року їй би виповнилося 88 років.